«Майбутній дружині квітів не носив…»
Музичний дебют Андрія Підлужного відбувся у тернопільському нічному клубі «Нічлава», де його гурт «Нічлава Блюз» здобув прихильність та палку любов шанувальників. У 1993 році ще з одним учасником гурту він їде до Києва і там пробує свої творчі сили. Але, перетерпівши низку невдач, «Нічлава» не зупиняється, продовжує працювати і дуже скоро завойовує повагу. Згодом Андрій стає учасником гурту «Скрябін», з лідером якого, Андрієм Кузьменком, через зраду останнього не спілкується вже 4 роки. Зараз «Нічлава» надалі продовжує творити музику, останньою роботою є кліп з гуртом «Тартак» на пісню «Не Кажучи Нікому», написану спеціально до дня УПА.Я народився в «сорочці»
— Де, коли і для чого з’явився на світ Андрій Підлужний?— Судячи з усього, з’явився я від великої любові. Якщо не вдаватися в подробиці того, що мене вважають зачатим на «морській хвилі», то типовим є також те, що за знаком Зодіаку я Водолій. У батьків виявився резус-конфлікт. Тому народившись, перебував у стані клінічної смерті, був майже неживий. Можна сказати, що я народився в «сорочці». Маючи нагоду, хочу подякувати пану Сміяну, котрий, за розповідями моїх батьків, вернув мене до життя. Саме від того часу, коли я вдихнув перше повітря, прожив уже 33 роки.
— Як пройшло твоє дитинство?
— Не можу сказати, що воно було дуже яскравим. Найбільше запам’яталося моє перебування у бабусі в Житомирській області, в селі Стрижівка. Тут постійно збирався «клондайк» цікавих людей з різних міст колишнього Радянського Союзу, тобто з Москви, Ленінграда тощо. Мені там дали прізвисько Бандера. Я постійно залякував їх, розказував історії боротьби проти російської мови, і в моїй присутності вони завжди розмовляли виключно українською мовою. Ламаною українською, звичайно, але українською. За це вже була повага. Але парадокс у тому, що моя боротьба за українізацію рідної землі марна. Бо є така польська приказка: «Нє в дупі, нє в главі». Так і повторюється одне і те саме. Згадати, для прикладу, події на Майдані. Тоді я говорив все від душі, а не заради місця під сонцем чи, як то кажуть, для «кормушки». А пісню «Вставай, Сонце» зі словами «вставай, вставай, сліпим очі відкривай» сприймали насамперед як опис природи, а не виключно патріотичну пісню. Ось такий відбувся абсурд.
— Ти був слухняним учнем?
— Ні, не зовсім. До 4-го класу я був зірвиголова і мав багато проблем. Пам’ятаю, як у першому класі ми з другом умудрились побити п’ятикласника. Постійно влаштовував бійки. До того ж у класі були змагання на титул крутішого за місяць, де потрібно було проводити певні випробування, влаштовувати бійки тощо. Потім я трохи зупинився і вернувся до навчання, але ненадовго. В 10-му класі знову виникли невеличкі проблеми, прогулював заняття і не міг собі в тому відмовити. Словом, було цікаво в школі.
Мріяв стати футболістом
— А музичну освіту де отримав?— Почнемо з того, що спочатку в Тернополі займався професійним футболом. Крім футболу, займався ще музикою, а потім з папкою для сольфеджіо приходив на тренування, що викликало сміх у футболістів. Мене також дуже це дратувало, але відчував відповідальність перед мамою, яка хотіла, щоб я грав на скрипці або на роялі. Мама була проти футболу. Кар’єра футболіста могла розвинутись, так як багато спеціалізованих шкіл запрошували, але батьки мене не відпустили. Більше того, я отримав серйозну травму. Цікавим є те, що зараз пересікаюся зі своїм першим тренером Ігорем Дмитровичем Бабінчуком, який є одним із тренерів команди «Арсенал» (Київ). Ми з ним товаришуємо і до сьогодні, також я підтримую дружні стосунки з його сином Дмитром Бабінчуком.
Щодо музики, то не можу сказати, що вона була чимось великим для мене. Це радше був внутрішній поштовх, де основну роль зіграв вуличний фактор. Я провчився 8 років по класу гітари. В першу чергу це була мамина настанова. А потім ця гітара, від якої я відхрещувався, почала приносити мені в житті певні дивіденди і відомість. У своєму під’їзді в Тернополі я обписав усі стіни віршами. Натхнення приходить в той момент, коли ти його не чекаєш. Бо неможливо писати тоді, коли перед тобою лежить аркуш паперу і ти намагаєшся щось творити.
— Де ти здобув вищу освіту?
— Я закінчив ТЕІП — Тернопільський Експериментальний Інститут Психології. Не знаю, яку зараз він носить назву, але в мене освіта ліцензована. Щоправда, диплом синій, але, з іншого боку, червоного я не дуже й хотів. У нас тоді був дуже гарний викладацький склад. Моя кінцева професія — практичний психолог. Проте за фахом ніколи працювати не доводилось. Психологія дуже лякає людей, це для них щось космічне, а потім виникають такі чутки, мовляв, Підлужний — відьмак і тому подібне.
— А чому залишили собі назву «Нічлава» і звідки вона походить?
— Так, ми залишили собі назву джаз-клубу. А походить вона від назви річки Нічлава. Ця річка бере початок у Теребовлянському районі. Я цікавився нею і виявилось, що вона є дуже специфічною. Нічлава має два лиця. Попри свою спокійність і лагідність вона є дуже небезпечною. Часто трапляється таке, що люди лишаються в ній назавжди. У якийсь момент, протягом певного часу в Києві, я подумував, що та доля і мене чекає.
Дружину розчулив едельвейсом
— За яких обставин познайомився зі своєю дружиною?— Познайомився з дружиною ще до вступу в інститут. Якби на той час хтось сказав, що вона стане моєю дружиною, то я би довго сміявся. Але настав момент, коли зрозумів, що не можу без цієї людини, і ми, довго не думаючи, швиденько одружилися. Не носив квітів, у кіно не водив, не приходив на побачення. У мене було все набагато простіше і банальніше. Хоча й не настільки банально, бо я дістав для дружини справжній едельвейс, такий, як у легенді. Щоправда, його знайшов засушеним, але то вже не рахується (сміється — авт.).
— Чи пам’ятаєш, коли заробив перші гроші?
— Гроші заробляв різними шляхами. Раніше ми їздили заробляли на курсах валют у Москву тощо. Це були перші заробітки, а потім вже, звичайно, була музика. Близько двох років ми працювали в нічному джаз-клубі «Нічлава», де здобували певний музичний досвід. Крім зарплатні, мали додатковий заробіток від замовлень людей, які просили повторити ще раз якусь нашу пісню.
— Якого компоненту завжди бракує для повного щастя?
— Спокою. Все ж таки Київ — індустріальне місто, де постійний рух. Останнім часом намагаюсь уникати великих компаній та місця, де багато людей. Мрію мати хоча б один день на тиждень для того, щоб повністю присвятити своїй сім’ї і синові. Цього компоненту мені завжди бракує, так як навіть у суботу працюю.
— Слідкуєш за модою? Скільки вартує одяг на тобі?
— Відкрию невеличку таємницю. Певна частина моїх родичів живуть у Лондоні. Відповідно, маю нагоду їздити в Лондон і купувати собі там оригінальний одяг. Бо в Києві, купуючи якусь річ, зустрічаєш багатьох в такому ж одязі. Ще в 1992 році, коли приїхав у Київ, то зрозумів, що одягатися тут неможливо. Тут можна купувати їжу, а одягатися, якщо є можливість, потрібно винятково за кордоном. Це потрібно для того, щоб не змішуватися, скажімо, з тими самими перехожими на вулиці. Не знаю, як оцінити одяг, який на мені, але весь він саме з Лондона. Підрахувати зараз складно. Хоча давайте спробуємо. Куртку маю за 400 доларів, штани — за 140, светр — за 100. Краваток маю багато, але ніколи їх не ношу.
— Що ти побажаєш мешканцям Тернополя?
— Мешканці Тернополя, то дуже голосно сказано. За кордоном їх набагато більше, ніж у Тернополі. Хотілося б, щоб Тернопіль завжди був специфічним і найчистішим містом. Щоб побільше було талановитої молоді, яка б не боялася їхати сюди і крутити «столічним» роги, які насправді всі аморфні, занадто сучасні, з плеєрами у вухах і з тирсою в голові. Нехай більше тернополян приїздить, а в Києві їх вже чимало. От коли буде столиця на 90 відсотків україномовна, то я повірю, що можна змінити Україну на краще.
— Кому ти за все щиро вдячний?
— Звичайно, своїй мамі. Та мільйон є таких людей, яким я вдячний. Навіть Кузьмі, з яким я вже від 2004 року не спілкуюсь, також вдячний. Бо що би не трапилось у житті — це все урок, і якщо я живий, то це вдалий урок. Усі невдачі потрібно сприймати як безкоштовний урок, бо головне, що ти залишився живий. Я вдячний багатьом людям, а в першу чергу своїм ворогам.
© Павло Ухач | numberone.te.ua
07.11.2007. 08:30
Поки немає коментарів… Будьте першим! %-)
…Старі люди говорять, річка Нічлава тим знаменита, що над темними водами на Різдво з’являються обриси білого ангела, який охоплює крилами місто. Немов хоче зігріти…
«І знов вмирає новий день…
І сонце замерзає в місяць…»
Ось і настав той час і той день, коли музика не є тією частиною життя, такою бажаною і єдиною…, заради якої я віддав 15 років…
Іноді здається, що я був на війні…, а, повернувшись додому…, потрібно все починати спочатку…
Можливо так мало статись…, а може так хтось захотів…
© Андрій Підлужний
«І знов вмирає новий день…
І сонце замерзає в місяць…»
Ось і настав той час і той день, коли музика не є тією частиною життя, такою бажаною і єдиною…, заради якої я віддав 15 років…
Іноді здається, що я був на війні…, а, повернувшись додому…, потрібно все починати спочатку…
Можливо так мало статись…, а може так хтось захотів…
© Андрій Підлужний
Наш банер:
| Підтримай нас та розмісти нашу кнопку на своєму сайті! |  |
Додати коментар
* = обов’язкові для заповнення